Начальник відділу ювенальної превенції УПД ГУНП в Хмельницькій області Сергій Цимбалюк працює з дітьми уже понад 20 років. І за цей період він жодного разу не пошкодував про свій професійний вибір.
Свого часу Сергій пішов стопами батька, який все життя присвятив службі у різних підрозділах органів внутрішніх справ. Починав службу з кримінальної міліції у справах дітей, яка тоді входила до структури підрозділів карного розшуку. В ті часи правоохоронці працювали виключно з «важкими» підлітками, які мали антисоціальну поведінку або ж вчинили злочини. Сьогодні ж пріоритети в роботі кардинально змінилися: ювенальна превенція більше не каральний орган, а профілактичний підрозділ. А її працівники — радше друзі для сучасних підлітків, з якими можна поділитися своїми проблемами та запитати поради. І такий напрямок роботи дуже подобається Сергію Цимбалюку.
Саме бажання захистити майбутнє всіх українських дітей, в тому числі — і власної доньки, спонукало підполковника поліції ще у 2014 році у складі зведеного загону вперше вирушити на схід країни для захисту територіальної цілісності держави та забезпечення правопорядку. Сергій Володимирович був переконаний, що це — найважливіший обов’язок кожного, хто присягнув на вірність Україні.
Під час перебування у ротації, паралельно з виконанням основних обов’язків, опікувався дітьми, які через війну втратили рідних. До цього часу з сльозами на очах згадує, як усім підрозділом збирали у перший клас маленьку дівчинку з Донеччини, яка під час обстрілу з «Градів» втратила обох батьків і залишилася жити з бабусею у напівзруйнованому будинку неподалік місця дислокації хмельницького підрозділу «Богдан».
З початком повномасштабного вторгнення ворога на нашу землю у 2022 році підполковник Цимбалюк знову у числі перших записався у добровольчі поліцейські загони для підсилення правоохоронців у найгарячіших точках держави. Першим бойовим завданням стала робота на деокупованих територіях одразу після того, як ЗСУ витіснили звідти основну масу ворога.
Про свою роботу там Сергій розповідає неохоче, бо вважає, що допомагати людям під час війни то не героїзм, а першочерговий обов’язок кожного, хто складав Присягу. До того ж, і від сім’ї він до останнього приховував своє рішення поїхати у ротацію, щоб не хвилювалися:
— З усієї моє родини лише батько, колишній правоохоронець, точно знав, куди і для чого я їду. Дружині просто сказав, що вирушаю у службове у відрядження. А мама і донька дізналися про все лише після повернення.
А хвилюватися рідним було чого — відступаючи, ворог мінував усе, що міг, тож ледь не щодня то тут, то там ставалися вибухи, продовжували гинути люди.
Основним обов’язком зведеного загону, у якому ніс службу Сергій, було дбати про безпеку місцевого населення та надавати їм всебічну допомогу — сприяти евакуації, оберігати тих, хто прийняв рішення залишитися або не мав куди виїжджати, вивчати гуманітарні потреби, приймати заяви про злочини та матеріальні збитки, заподіяні військовою агресією.
Працюючи на посаді начальника відділу ювенальної превенції, Сергій Володимирович пройшов чимало навчань з комунікації та медіації. Ніколи не думав, що доведеться застосовувати здобуті знання не в роботі з дітьми, а на війні.
Так сталося, що серед усіх колег йому найкраще вдавалося знаходити психологічний підхід до постраждалих від звірств окупантів. Підполковник пригадує двох зґвалтованих російськими військовими дівчат. Вони явно потребували психологічної та правової допомоги, але ні з ким не йшли на контакт, замкнулися у собі. Тут правоохоронцю стали у нагоді всі отримані раніше навички — після тривалих розмов дівчата таки заговорили про знущання і написали заяви про злочин.
Поліцейський розповідає, що під час роботи з людьми на звільнених від окупантів територіях найважче було морально, бо окупанти знищили все: інфраструктуру, дороги, магазини. Люди не мали води та електропостачання. Магазини не працювали. Люди чекали від поліцейських навіть елементарної гуманітарної допомоги і поради. Ми ділилися всім, чим могли — продуктовими наборами, засобами гігієни.
А от фізичної втоми правоохоронці майже не відчували, бо її перекривала злість на ворога та неймовірне бажання усе це припинити, повернувши мир в Україну. Саме це бажання і додавало сил попри всі ті умови, яких доводилося працювати та жити. Вони цілодобово обстежували території, опитуючи людей, виявляючи залишену в паніці чи спеціально кимось заховані боєприпаси, розшукуючи зрадників, колаборантів та окупантів, які не встигли втекти.
А одного разу він разом з колегами під час патрулювання території знайшли цілий мішок закопаних документів ворога — від особових справ військовослужбовців до наказів, які стануть вагомим аргументом у міжнародних судах під час доведення злочинів проти миру, вчинених росією.
Найважчим для поліцейських було знаходити в дворах будинків поховання. Інколи це були цілі сім’ї, які родичі навіть не могли поховати відповідно до православних традицій, бо загарбники мінували все, в тому числі і кладовища. Люди старшого віку, з якими спілкувався Сергій і які пережили Другу світові війну та голод, розповідали, що навіть нацисти не творили таких звірств, які творили російські окупанти.
Повернувшись з Київщини та трохи побувши з рідними, Сергій Цимбалюк знову у складі зведеного загону вирушив нести службу на щойно звільнених від ворога українських землях, цього разу — у Харківську область. Упродовж трьох місяців разом з іншими хмельницькими поліцейськими він надавав допомогу місцевим правоохоронцям в підтриманні правопорядку, ніс службу на блокпостах, патрулював, доставляв продукти та медикаменти у найвіддаленіші, напівзруйновані населені пункти, розташовані у кількох десятках кілометрів від російського кордону, тож, фактично, на лінії вогню.
Сектор комунікації поліції Хмельницької області
